Багряно-червиве зарево пожежі охопило все небо, а жовто-жовтогаряче сонце повільно застрягло посередині гори, здавалося б, сором'язливе і мирне.
Звичайне містечко під небом фарбувалося в тьмяно-жовті тони, навіть гладь озера відливала блідою жовтизною, відбиваючись на обличчях людей — то заклопотаних, то радісних.
У цей час усі готували вечерю, і по всій вулиці незмінно розносився легкий аромат домашньої їжі. Кожного разу дітлахи кидали своїх товаришів і щодуху мчали додому.
У такій мирній і затишній обстановці з натовпу раптом вирвався розлючений рев: — Котяча малеча, а ну стій, твою матір!
Кілька міцних кремезних здорованів із тесаками в руках і з лютими обличчями вискочили з натовпу, женучись попереду за якимось... маленьким котиком.
— Тю за твою душу! А бігає ж бо як швидко, падлюка! А-Сюань, давай в обхід!
— Є!
Місцеві жителі вже давно звикли визирати з вікон чи дверей заради видовища, а малеча збуджено галасувала. Кіт, що тікав попереду, раптом шмигнув у провулок, проте чоловіки, забігши слідом, різко зупинилися й розгублено та зловісно втупилися в порожній провулок, де на вологому й смердючому немічному ґрунті валявся лише напівзламаний кошик для сміття.
Здоровани перезирнулися й, плюнувши від досади, пірнули назад. За хвилину в похмурому провулку блиснула пара живих бірюзових очей, хитро сковзнула в боки і, обережно ступаючи, звідти з'явилася та сама кішка, що нещодавно накивала п'ятами!
Вона нервово озирнулася: риба, яку вона тримала в зубах, кудись поділася. Переконавшись, що нікого немає, вона трохи заспокоїлася і тільки-но ступила лапою, як чиясь груба рука вхопила її за шкирки. На простій обвітреній фізіономії здорованя розцвіла злобна усмішка: — Га? Мале кошеня, невже ти гадаєш, що після стόлькох обдурень я знову клюну на ту саму вудку?
Чоловіки позаду зловісно розминала кулаки, усміхаючись так хижо, що в кота аж шерсть на загривку стала дибки й пробіг мороз шкірою. Він несподівано випустив кігті й дряпнув здоровенну руку чоловіка. Той зовсім не очікував такого поворот, з болючим зойком різко відкинув його. Маленька спритна істота ковтнула перекидь на землі й знову стрімголов кинулася тікати широкою вулицею.
— Дідько б тебе побрав! Ловіть його!
Внизу й далі тривала забава з погонею за котом. Тим часом я розірвав зубами пластиковий пакет, виклав пахучу смажену рибу в червоному соусі на чисту тарілку, а дірявий пакет недбало кинув униз. Слинячись, я підсунувся ближче й спочатку принюхався до цього кулінарного дива, що поєднувало кислинку оцту та фірмовий соус, присипаного зверху соковитою зеленою цибулькою. Я жадібно ковтнув слину, вишкірив гострі зуби й уже збирався вп'ястися в м'якоть, як крижаний голос нахабно зірвав мені трапезу.
— Чи не міг би ти поділитися зі мною хоч шматочком?
Я повернув голову: білосніжний блакитноокий кіт граціозною ходою наближався до мене, примруживши очі, а його погляд не відривався від моєї риби.
Не вагаючись ні хвилини, я висунув довгастий язик і злизав із риби насичений соус, сповна насолоджуючись смаком, і зловтішно помітив, як обличчя білого кота похмурніло.
Гм! Задумав відібрати рибу в самого пана Сяоді? Та ще за кілька століть до того, як народитися!
Поки я переможно хизувався, в очах раптом мільгнуло, білий кіт граціозно стрибнув на коник даху, затис рибу в зубах і зверхньо подивився на мене згори — у моїх очах це виглядало верхом нахабства!
Я немигаючи дивився на те, як моя здобич опинилася в його лапах, і не витримав лайки: — Ту рибу, яку я облизав, тобі теж треба?!
У його погляді на мить промайнув сумнів, проте обличчя залишилося таким же холодним: — Погодімо. — З цими словами він стрибнув із даху й стрімко зник.
Оце так лайно! Я підстрибував на лапах від люті, але не мав жодної можливості повернути свою їжу. Чому цей проклятий білий кіт бігає так швидко, як його наздоженеш?! А шлунок уже підводить від голоду й браку сил! Дідько б його побрав! Ще жоден кіт не наважувався відбивати в мене здобич! Зустріну тебе наступного разу — обідрану котячу шерсть пущу на простирадла!
Слабке й уривчасте дихання недоречно луною прокотилося поруч. Я повернув голову: кіт, що щойно втікав удома, зараз із останніх сил видихав повітря й повільно видирався вгору. Добравшися до половини, він остаточно знесилився, розпластався на землі й не міг поворухнутись.
Я прибрав хижий вираз морди, повернув собі лінивий вигляд, підійшов і штовхнув його передньою лапою в голову: — Помер чи живий?
— Ма... майже... — жалібно прописків він, опустивши вуха.
— Га! Тільки-но змусив тебе виконати таку дрібницю, а ти вже втомився! Згадай, як я колись сам-один протистояв п'ятьом здорованям: ото була швидкість, ото була спритність, ото був...— Глава! — Сразу взбодрившись, оно уставилось на меня круглыми зелёными глазами, полными слёз. — Я виноват...
— Угу! — Я довольно кивнул. — В следующий раз действуй расторопнее! С такими темпами неудивительно, что тебя заметили какие-то невежественные люди!
Вид у него был настолько глубоко раскаявшийся, что затаившаяся в груди злость немного улеглась. Но едва она улеглась, как в животе тут же заурчало от голода.
— Глава... ты уже всё доел? — осторожно поинтересовалось оно.
— ...
— Эм... я ведь даже пообедать не успел... Не мог бы ты поделиться со мной хоть рыбьим хвостом?
— ...
Я бесстрастно глянул на него и холодно бросил:
— Иди кору грызи!
— Мяу-у-у!!! Только не это, глава!
Тц! Я-то думал придумать способ заставить его украсть рыбу снова, а оно взяло и задало этот проклятый вопрос. Неужели мне признаться, что рыбу стянули прямо из-под моих лап?! Это же до жути позорно! Как я после такого смогу удерживать авторитет среди кошек? Хвастаться... кхм, красоваться перед братанами? Служить примером для Сяоди?!
Оно продолжало канючить и жаловаться. Мне это осточертело, и я бросил на него предупреждающий взгляд:
— Есть возражения?
— ...Никаких.
Я — кот по кличке Гулод, кот заморской породы. Говорят, происхожу из какого-то знаменитого королевского рода, но, к сожалению, я этого не помню. Люди говорят, что один кошачий год примерно равен пятнадцати человеческим, так что я, наверное, как раз вступил в так называемый переходный возраст?
Хотя я понятия не имею, что такое переходный возраст, одно это название звучит невероятно гордо! Ах, молодость!
С голодным желудком я забрался в гнездо, которое сам обустроил на дереве рядом с крышей, и растянулся на мягкой вате. Эту вату я выволок из нового матраса, который хозяева этого двора только что купили в дом, а затем распотрошил его и вытащил всю начинку. Чуть позже я просто сделал вид, что не слышу яростных воплей хозяйки снизу~~~
Поглаживая пустой живот и с досадой скрипя зубами, я ещё немного поворчал и помял проклятую белую кошку, а потом, уставший и голодный, потихоньку заснул.
Я спал неизвестно сколько, пока тёплое солнце не огладило мою слюнявую кошачью морду, а освежающий ветерок не пощекотал нос, заставив меня чихнуть и сонно проснуться.
Зевнув и потянувшись, я перевернулся, легко спрыгнул с дерева прямо на крышу, а оттуда по карнизу спустился на землю. Эта семья ещё не проснулась, и я воспользовался моментом, чтобы забраться на край бочки с водой и смочить лапу, чтобы привести в порядок свою героическую внешность.
Я был чистоплотнее других кошек и к еде относился куда брезгливее — похоже, это врождённая привычка. Во всяком случае, стоило мне от неё отвыкнуть, как всё тело начинало зудеть, словно я совершил что-то ужасное.
В рябящей водной глади отражалась изящная, грациозная белая кошечка, сидевшая на крыше. Я поспешно пригладил шерстку, по пути наверх сорвал в углу двора полевой цветок и невозмутимо направился к ней.
— Привет, прекрасная леди.
Она лишь лениво окинула меня взглядом, но в этом мимолётном взгляде сквозило столько кокетства и весеннего очарования:
— Привет.
Конечно же, с моим многолетним опытом обольщения я не собирался сдаваться так быстро. Галантно усевшись рядом с ней, я спросил:
— Разве тебе не одиноко сидеть здесь совсем одной?
Она равнодушно прошлась розовым язычком по шёрстке на лапке:
— Ни капли. Я просто вышла подышать воздухом.
Я положил полевой цветок, зажатый в зубах, перед её лапками, прижал правую лапу к груди и откланялся:
— Тогда не будет ли мне оказана честь составить тебе компанию?
Она взглянула на меня и обольстительно улыбнулась:
— Конечно.
В дальнейшей беседе она жаловалась мне на то, как с ней обращаются хозяева: например, корм ей достаётся невкусный, подстилка недостаточно мягкая, а молоко — не новозеландское, и всё в таком духе. В подобных обстоятельствах мне оставалось лишь слушать, оставаясь благородным и молчаливым слушателем.
Высказавшись вволю, она, похоже, почувствовала себя намного лучше и смущённо покраснела:
— Прости, кажется, я слишком много болтаю.
— Ничего страшного, я с радостью готов узнать больше о твоей жизни. — Я сохранял галантную улыбку.
Она явно осталась чрезвычайно довольна: её лазурные глаза светились девичьим весельем, она мимолётно чмокнула меня в щёку и проворковала: — Спасибо, в следующий раз снова приду к тебе, — после чего поднялась и гордо удалилась.
Я прикрыл лапой горящую щеку и взволнованно взмахнул кулаком, победно выкрикнув:
— Ес-с!
http://bllate.org/book/27853/3377875
Готово:
